EN

  • EN

  • FR

  • ES

  • EN

  • FR

  • ES




EN

  • EN

  • FR

  • ES

  • EN

  • FR

  • ES

Text element

Дмитро Вікторович ОГНЄВИЙ, 13 років

24 лютого 2022 року Діма разом з батьком повертався додому із сусіднього села. Їм назустріч виїхала колона російських танків, яка прорвалась з боку Білорусі. Тата з сином розстріляли впритул у цивільному авто поблизу контрольно-пропускного пункту в Чорнобильську зону, що в с. Дитятки Київської області.
Дмитро був учнем 8 класу. Залишилися мама та сестра. 
Джерело: https://www.victims.memorial/people/dmytro-ohnyevyy

Емір Рустемович БІЛЯЛОВ, 17 років

24 лютого 2022 року о 7.00 в оселю родини Білялових влучив російський снаряд. Емір саме приїхав до батьків в с. Семихатка Херсонської області на період дистанційного навчання. Хлопець отримав осколкове поранення черевної порожнини, лівого передпліччя, множинні осколкові порізи тіла та поранення обличчя, Травми виявились несумісними з життям.
Емір народився у Криму. Закінчив школу з золотою медаллю. Останні роки жив у Мелітополі Запорізької області, де навчався у Таврійському державному агротехнологічному університеті на факультеті комп’ютерних технологій. Захоплювався художнім мистецтвом та цифровим малюванням. Залишилися батько, матір та старша сестра.  
Джерело: https://www.victims.memorial/people/emir-bilyalov

Іван Олегович ФЕДЬКО, 1,5 місяці Софія Олегівна ФЕДЬКО, 6 років (2015 р.н)

24 лютого 2022 року патрульного Олега Федька викликали на службу по бойовій тривозі. Його батько того ж дня вивіз його дружину з дітьми із Херсону у селище Веселе. Проте того ж дня росіяни зайшли і туди, тому родина наважилась знову на евакуацію. Вони негайно виїхали з Веселого у Нову Каховку двома машинами. У першій автівці – батьки дружини Ірини, Олегові тітка, дядько та кузени. У другій (це був мікроавтобус) – батьки патрульного, Ірина та діти – 1,5 місячний Іванко та 6-річна Софійка.
На той момент російські військові вже контролювали новокаховську дамбу, і встановили там свій блокпост. Перший автомобіль його проїхав. На зв’язку із другим авто постійно був брат Олега – Денис. О 17:13 він зателефонував матері. «Я говорив з мамою. Я все чув, як мама почала кричати, що тут [в машині] діти і як так можна. Я чув, як голосно плакав малий Ванька, йому було тільки півтора місяця. А потім я почув постріли, після цього була тиша, а потім знов постріли. Було три черги по 2-3 постріли. Я зрозумів, що їх просто добивали».
Батьки Ірини Федько та тітка Олега і Дениса, які їхали у першій машині через 15 хвилин повернулися на блокпост. Запитали в озброєних росіян про своїх родичів. Російський солдат показав на кювет і сказав, що "водій не виконав наказу і ледь не наїхав на офіцера".
Спершу до автомобіля нікого не пускали. Далі двоє військових підійшли до машини. За ними тітка Ірина і її чоловік Олександр. За їх словами, машина з усіх боків була пробита кулями. Один зі солдатів витягнув ще живого Івана – хлопчик плакав: дитині поранили вухо, куля пройшла крізь потилицю. Софія також ще була жила, в її грудях була дірка. Батьки Олега та його дружина загинули на місці. Дітей родичі забрали до свого автомобіля. Помчали у відділення реанімації лікарні Нової Каховки. Але їх не змогли врятувати. Лікар, який оглядав хлопчика та дівчинку, сказав, що вони померли від множинних вогнепальних поранень, і що якби Софію та Івана привезли раніше – їх можна було б врятувати.
Іванка поховали в одній домовині з мамою Іриною, поруч сестру Софійку, дідуся Ол і бабусю у Новій Каховці.
Софійка у 2022 році мала стати першокласницею. Разом з дружиною Олег обрав ліцей для неї, ходили на підготовчі курси. Дівчинка три роки займалася танцями і дуже їх любила, особливо хіп-хоп. Вона здобувала перемоги на танцювальних конкурсах у Херсоні, Одесі та Києві.
Маленький Іван народився 05 січня 2022 р.н.

Катерина ВІНАРСЬКА, 10 років

Дівчинка жила у Харкові на Північній Салтівці. 24 лютого 2022 року дідусь Каті працював у Харкові, тому щоб убезпечити дитину від обстрілів, він вивіз онуку до них з бабусею в с. Новий Бурлук. Ситуація там здавалася спокійнішою.
25 лютого дідусь дівчинки поїхав забирати з роботи дружину, яка працювала у місцевому магазині. З собою взяв онуку, оскільки вона дуже боялась залишатись сама. На зворотному шляху вони зустріли колону російських військових, які відкрили вогонь по їхній машині. Маленькій Каті куля влучила в живіт і пройшла навиліт.
Дідусь кинувся лаяти окупантів, кликати на допомогу лікаря. Російський медик вколов дівчинці знеболювальне і сказав, що є три години, щоб доправити дитину до лікарні. Найближчий медзаклад знаходився у Чугуєві, за 40 км, але по дорозі вже стояли російські війська. Сусіди змайстрували з білої сорочки прапор, а російський солдат дав сигнальні ракети й наказав запускати, коли побачать росіян, тоді їх пропустять.
Але по дорозі до лікарні родина потрапила під повторний обстріл біля села Базаліївка. Спочатку вони зупинилися за 50 метрів від російської колони, бо був попереджувальний постріл. Тоді чоловік пішов до військових. Але в момент, коли жінка вийшла з автомобіля, російські окупанти відкрили по них вогонь. Бабуся отримала поранення в грудну клітину, дідусь — у руку, ногу та голову. Катя сиділа на передньому сидінні і отримала поранення в голову.
До них під'їхав російський вантажний автомобіль, Родину вони посадили в автівку і відвезли на околицю села Приморське. До самого села дідусь ніс тіло дівчинки на руках в надії, що її ще можна врятувати.
"Він поклав її на плече, в неї спинка оголилась. З нирки бризкала кров. Я торкнулася її голови, а в неї там дірка", — згадує бабуся Марія.
Поранення у Катрусі виявились смертельними.
Тільки 26 лютого поранену бабусю дівчинки вдалось забрати в лікарню. Чоловік відмовився їхати з нею. Він сам повернувся додому з тілом онучки та поховав Катю в їхньому саду. Після відходу росіян її перепоховали на сільському кладовищі. Дідусь пролежав два дні на могилі маленької Каті...
21 жовтня тіло дівчинки ексгумували для проведення слідчих дій.
Будинок на Північній Салтівці, де жила Катя з батькамими, зруйнований обстрілом.

Даніїл Олексійович ШМАГЛІЙ, 17 років

Данііл - студент-першокурсник Національного медичного університету ім. О. Богомольця родом з міста Бахмач Чернігівської області. Коли почалось повномасштабне вторгнення росії, хлопець вирішив евакуюватись з Києва спочатку до батька у м. Бучу Київської області.
25 лютого 2022 року юнак зник безвісти. Було відомо, що у той день між 8:10 і 9:30, опинившись на мосту через річку Ірпінь , хлопець потрапив під російський обстріл і стрибнув із мосту. Сталось це у м. Гостомель Київської області.
Тільки у квітні стало відомо, що його тіло знайшли з документами, тому ДНК-тест не проводили. Через це у мами досі жевріє надія, що її син у полоні, бо тіла вона не побачила...
Як вона розповіла журналістам, "Даня народився в день медичного працівника, (19 червня 2004 р.н.,) і казав що буде лікарем. Жив з цією мрією, хотів бути хірургом і рятувати інших, але загинув сам. Він так відповідально ставився до навчання, що навіть коли помер його дідусь, а він йому батька заміняв, то Даня складав онлайн тести в сусідній кімнаті, поки йшла відправа."
у 2021 році хлопець випустився з Бахмацького ЗЗСО N1 та вступив до медуніверситету.
У хлопця залишилась мама, молодша сестричка, кохана дівчина та батько.

Джерела: 1. https://www.victims.memorial/2. https://www.libertatea.ro/stiri/mamele-ucrainene-povestesc-pentru-publicul-din-romania-cum-traiesc-fara-copiii-lor-morti-in-razboi-4269978

Аліса Хланс, 7 років

Дівчинка була однією з шести жертв, які загинули під час російського обстрілу її дитячого садка у м. Охтирка Сумської області на другий день російського вторгнення в Україну. Дідусь Аліси був убитий на очах у своєї онуки, коли намагався захистити її від вибуху. Дівчинка була поранена та терміново доставлена в лікарню, де вона, на жаль, померла наступного дня - 26 лютого 2022 року. Під час атаки на дитячий садок росіяни використали касетні бомби.




Джерело: https://www.dailymail.co.uk/news/article-10587231/Ukrainian-girl-7-killed-school-shelled-hero-grandfather-tried-save-her.html

Поліна Іванівна СІМОРОЗ, 1 рік

26 лютого 2022 року російська ракета влучила у будинок родини Сімороз у Бородянці на Київщині. 1-річна Полінка загинула разом з мамою, бабусею, дідусем, дядьком та прабабусею. Вижив тільки батько Поліни - поліцейський Іван Сімороз, бо під час удару був на роботі.

"…земля затрусилася. Я почав набирати телефоном всіх своїх родичів: жінку, свого брата, маму, батька, бабусю - і всі були в зоні недосяжності" - розповів ван журналістам. «Дуже страшно, ти не розумієш… Сподіваєшся, що хтось живий…»
Але не вижив ніхто. Першим Іван знайшов матір, яка лежала мертва на холодильнику. Потім за 200 метрів - тіло молодшого брата без обох ніг і рук. Потім бабусю… дружину… батька… Всі були мертві.
Тітка Івана знайшла його однорічну донечку Поліну на дивані, вона ще дихала, але того ж дня дівчинка померла в лікарні…

Джерела: 1. https://www.bbc.com/ukrainian/features-61496790

Максим Валерійович РЄПІН, 16 років

27 лютого 2022 року росіяни ненасли удар по м. Волноваха Донецької області. російська міна прилетіла у житловий будинок по вул. Київська, 37. Максим отримав осколкове поранення в голову.
Хлопець народився 13 березня 2005 року. Навчався в 11 класі.
У нього залишилися мама, брат і три сестрички.












Джерело: https://www.victims.memorial/people/maksym-ryepin

Ростислав ПІЧКУР, 13 років

Коли розпочалась повномасшабна війна, родина Пічкурів виїхала зі столиці в область - на дачу під Києвом. Однак незабаром росіяни вже були поряд. Переховуючись кілька діб від обстрілів у підвалі власного будинку, родина вирішила евакуюватися.
"28 лютого я із сином, чоловіком, батьками та сестрою намагалися виїхати на автівках. У селі Бузова Київської області ми були змушені повертатися назад, бо нас не пропускали на блокпостах. Тоді побачили на шляху танки окупантів, які випустили по нас снаряд, відразу не попавши. Ми кинули автомобілі і почали ховатися у лісі. Коли обстріли припинилися і стихло, я побігла до свого авто, аби ми спробували від'їхати. Не встигши відкрити машину, почула сильний вибух. Коли розвернулася, то синок вже лежав. Ростик навіть не встиг закрити оченята...", - розказала мама хлопчика Марина.
Смерть була миттєвою, снаряд відірвав руку, пробив грудну клітку і залишився в тілі нерозірваним. Після убивства росіяни, які були поряд, намагалися спалити тіло, кинувши поряд займисту речовину.
"Я кричала на весь ліс! А ці тварини стріляли... Мої батьки залишилися з Ростиком. А ми з чоловіком та сестрою шукали, де сховатися. Врешті один із місцевих прихистив мене в погребі, а чоловік зі сестрою забрали батьків і Ростика. Знайшли недобудований будинок, там були ковдри. Замотали в них сина. Там переховувалися всю ніч. Наступного ранку ми вже були разом. Повернулися до наших машин. Одна з них була зруйнована. Ми повантажили тіло Ростислава разом зі снарядом на авто, яке вціліло, та виїхали".
Родині вдалося виїхати на Кіровоградщину, де військові змогли дістати з тіла хлопчика снаряд.
Поховали Ростика на Батьківщині батька, на Хмельниччині; у Києві тоді зробити це було неможливо через постійну загрозу.
Ростислав Пічкур народився 5 липня 2008 року. Навчався у 7-Б класі Спеціалізованої школи №14 ім. С.Ф. Грушевського з поглибленим вивченням німецької мови, займався футболом, плаванням, захистив червоний пояс з тхеквандо, колекціонував машинки. Вчителі, діти та батьки згадують його як дуже добру, щиру, гарно виховану, активну дитину. Біля будівлі школи Ростику Пічкуру встановлено пам'ятну дошку.
Хлопчик так і не дочекався народження братика, про якого довго мріяв, і навіть встиг дати йому ім'я – Ярослав.
- Ми пережили найстрашніше і втратили найдорожче. Тепер кожен день без Ростика - випробування. Для мене зараз головне, щоб сина пам'ятали, - розповіла Марина Пічкур.

Арсеній Віталійович КАЛАБІН, 14 років

24 лютого киянин Віталій Калабін відвіз тещу та сина Арсенія у село Кухарі Київської області, сподіваючись, що там буде безпечніше. Проте за кілька днів російські військові підійшли до села та почали обстрілювати село. 28 лютого 2022 року уламок від снаряда влучив у голову 14-річному Арсенію.
Медики не могли дістатися до них через щільні обстріли. До всього ж міст через річку Тетерів, що веде до села, вже був підірваний. Віталій Калабін із дружиною і рідною сестрою — лікаркою Мариною Калабіною — самостійно вирушили з Києва до Кухарів, щоб врятувати Арсенія. Вони залишили авто на іншому березі і вбрід перейшли холодну воду, щоб потрапити до батьківського дому. Але хлопчик на той момент уже помер від втрати крові.
Калабіни забрали тіло хлопця, поклали його на розкладушку і тим же шляхом — через мілину — повернулися назад. Далі на двох автівках вони поверталися до столиці, але зустріли по дорозі російські танки. По їхніх автомобілях росіяни відкрили вогонь. Сталося це поблизу села Бузової, на трасі Київ-Чоп.
Дружина Віталія везла тіло сина і їхала позаду — їй вдалося заднім ходом повернути у найближчий поворот і втекти від обстрілу. Сестра Віталія — Марина — загинула на місці від пострілу в голову на очах у брата. Коли обстріл вщух, чоловік намагався покинути авто. Та як тільки вийшов, по ньому знову відкрили вогонь. До найближчого повороту Віталій повз, щоб його не помітили російські військові. Там його підібрала дружина на своєму, також пошкодженому кулями, авто.
До звільнення Київщини подружжя переховувалось у селі Хмільна. Там їх прихистили місцеві. Там вони і поховали сина.
Тіло його тітки Марини сім’я забрала лише після деокупації області. Автомобіль Віталія на той момент був спалений та понівечений. Його передню частину, де знаходилося тіло сестри, росіяни переїхали військовою технікою. Розчавлене авто довелося розрізати, щоб забрати рештки тіла Марини.
Арсеній був учнем Політехнічного ліцею НТУУ "КПІ" у м. Києві.Мріяв стати програмістом. Брав участь у конкурсах шкілької самодільності та перемагав у олімпіадах з інформаційних тенологій.

Джерела: 1. https://youtu.be/IX32X0dSLfs
2. https://suspilne.media/309748-doroga-smerti-rozstrilani-rosijskimi-vijskovimi-civilni-avto-na-kiivsini-rozsliduvanna/
3. https://newsmaker.md/rus/novosti/cherez-dva-chasa-on-umer-ot-poteri-krovi-istoriya-vracha-mariny-kalabinoj-i-ee-14-letnego-plemyannika-pogibshikh-pod-kievom/

Іван КАРНАУХ, 16 років

28 лютого 2022 року хлопець із мамою їхав за продуктами на ринок, що знаходився за м. Харків. Їхнє авто зупинили російські військові та наказали розвертатись. Але коли машина розвернулась, солдати почали обстрілювати її.
«Три кулі потрапили в Івана. Він впав у кому й невдовзі помер», – розповів брат загиблого Станіслав. Мамі хлопця вдалося вижити.
Хлопець народився 06 липня 2005 року. Він був студентом коледжу, планував стати фахівцем митної справи. Джерело https://www.victims.memorial/people/ivan-karnauh

Єва Віталіївна СМІЩУК, 3 роки

1 березня 2022 російська авіація знищила авіаударами шість житлових будинків у м. Бородянка Київської області. Близько 20:20 було завдано удару по будівлі за адресою вулиця Центральна, 371, внаслідок чого загинуло 7 мирних жителів.
Серед них - 3-річна Єва разом з мамою і татом. Тіла дівчинки і її мами так і не знайшли. На ДНК передавали тільки прах….
«Ракета перша вдарила між четвертим і пʼятим поверхом, друга у фундамент, а третя фугасна - все спалила. То дівчат просто попалило… Вроді би Танінчкин пальчик з колєчком виявили і кусочок Євочкиної обгорівшої косточки… В коробочку поскладали…», - розповіла журналістам родичка Тетяна Сміщук.
Тіло Віталія знайшли під плитою майже через місяць…
Його мама розповіла: "Син з сім’єю жили на 4 поверсі будівлі. Я розмовляла з ним і просила його покинути дім, але він боявся виходити на вулицю. Вони знайшли укриття у підвалі з міркувань безпеки, але бомба знищила середню секцію будівлі, де знаходився підвал."
Тато дівчинки Віталій Сміщук був хірургом, а мати Тетяна Сміщук - медсестрою.
Маленька Єва народилась 22 листопада 2018 року.
Джерела:https://iwpr.net/global-voices/borodyanka-crying
https://gazeta.ua/articles/kiev-life/_starshogo-sina-rozstrilyali-jogo-hlopci-des-zakopali-yak-borodyanka-ta-andriyivka-ozhivayut-pislya-perezhitih-zhahit/1086598

Анастасія Миколаївна СТОЛЮК, 10 років

01 березня 2022 року російські військові обстріляли с.Шибене на Київщині. Дівчинка отримала смертельне поранення уламком снаряда і померла на руках у своєї мами..._
Перші вибухи від повномасштабного вторгнення Любов Столюк з доньками зустріла в рідному селі Бучанського району. Гучні звуки війни сильно перелякали дітей — 10-річна Настя увесь день не відходила від мами. Переживала Любов за психологічний стан 21-річної Маші, яка з дитинства має особливості розвитку — відсталість з проявою аутизму. Будь-яка зміна звичної обстановки може викликати в дівчини непередбачувані реакції. А тут — війна…
Увечері 01 березня матір з дітьми вирішила тимчасово перебратися жити на іншу вулицю села — до рідного брата. Звідти вони спостерігали як селом рухаються колони ворожої техніки.
“Боялися, дивилися, як колони йшли, нараховували по 110 танків в одній колоні. Почули, наче стріляють петарди. Глянули в вікно – вогники летять. Брат скомандував на підлогу… Я почула свист, залетіло в хату щось. Брата вже поранило, він почав кричати: «У погреб!». Микола та Любов схопили старшу дочку Машу і потягли з потрощеної хати. Коли ж сховали її в погріб, виявилось, що молодша за дорослими не побігла. Жінка покликала Настю, але дитина не відреагувала. Любов потягнула дівчинку до себе. Та була смертельно поранена.
— По моїй руці потекло гаряче, я зразу зрозуміла, що це кров. І давай кричати: «Настю вбили!». Їй влучило у праву скроню і повністю мізки вийшли назовні, — згадує жінка. — Після ми всі вже в погріб вскочили, і сиділи там. Чули, як ішли солдати по вулиці і стріляли по хатах вже з автомата…»
Поховати на кладовищі дитину не вдалося, навіть коли обстріли вщухли – бо кругом в селі були окупанти.
“В нас ферма, за фермою ліс, там ми в пісочок її закопали. А через 2 дні до мене прийшли рашисти: “Так получилося, ми цього не хотіли, ваші нас спровокували. Ми вас прийшли визволяти”. А я їм: “А од кого? От дитини мене визволили?” В школі був їхній штаб, в медпункті стояли, в клубі, в селищній раді – вони в нас кругом були”, – розказує жінка.
Перепоховати дитину вдалося через півтора тижні – в супроводі росіян з наставленими на людей автоматами тіло дівчинки перенесли в церкву, а тоді на кладовище. Втретє тіло перепоховали в ході екзгумації після звільнення Київщини від окупантів.
Анастасія народилась 2 грудня 2011 року. Навчалася у 5 класі Шибенської філії опорного закладу освіти «Новозаліський ліцей».

Джерела: 1. https://www.helsinki.org.ua/articles/kimnata-vsia-bula-zalyta-krov-iu-na-kyivshchyni-zhinka-trychi-khovala-10-richnu-donku/2. https://www.radiosvoboda.org/a/istoriyi-ditey-yakykh-ubyla-rosiya/32429269.html3. https://bigkyiv.com.ua/v-hatu-shhos-vletilo-i-vbylo-donechku-svidchennya-materi-z-sela-pid-borodyankoyu/4. https://kanaldim.tv/kyyivshhyna-sumy-dnipro-istoriyi-ditej-shho-zagynuly-vnaslidok-zbrojnoyi-agresiyi-rosiyi/

Катерина Піхур, 12 років

01 березня 2022 року армія росія обстріляла у Києві телевізійну вежу та територію меморіалу Бабиного Яру. Дівчинка загинула миттєво разом з мамою.Вони потрапили в епіцентр ракетного удару.
Катруся навчалась в 6-А класі школи N61 м. КиєваБула вихованкою спортивно-хореографічної школи «Мірабела.

Анастасія Віталіївна МОСТОВА, 17 років

Дівчина мешкала в Херсоні зі своїм хлопцем. Вона володіла двома музичними інструментами, особливо гарно грала на бандурі, співала, брала участь у вокальних конкурсах, виступала на концертах, а ще займалася різними видами рукоділля.
1 березня 2022 року, незважаючи на те, що місто вже контролювали російські військові, Настя зі своєю подругою прийшла до матері за продуктами. Пізніше за дівчатами приїхав їх друг Вагік на авто, щоб підвезти їх та допомогти із сумками.
«Дівчатка вибігли, я ще їм сказала, щоб завтра прийшли, бо в мене вихідний, і я наварю їм борщу, насмажу пиріжків багато. Це була десь четверта година. Я ще Вагіку подзвонила, попросила, коли він їх довезе, щоб набрав мене, аби не хвилювалася. Знаєте, чи то передчуття якесь було, чи що. Ну я їх буквально вигнала, щоб швидше доїхали», — згадує мама дівчинки Тетяна.
До шостої вечора їй так ніхто не зателефонував. Жінка почала хвилюватися та дзвонити хлопцю доньки Олегові. Той сказав, що дівчата ще не приїхали.
Лише о десятій вечора хлопець зателефонував зі словами: «Тьотя Танечка, Вагікова машина розстріляна біля прикордонного загону, але в машині дві людини, біля водія ще хтось є». Тетяна зрозуміла відразу, що це була подруга - сестра доньчиного хлопця. Згодом це підтвердилося. Її Насті в машині не було.
Приблизно о 19-й годині 2 березня жінці зателефонував знайомий Микола, який теж брав участь у пошуках: «Тьотя Таня, я зараз у морзі. А у Насті були якісь прикраси?»
«Коля, вона ніколи прикрас не носила, — Тетяна не відразу згадала, що дівчата наряджались у біжутерію, коли гостювали у неї. — Чекай, браслет був у неї чорно-бузковий з черепами. І ще ніби буси бурштинові».
У відповідь Тетяна почула найстрашніше: «Тримайтеся, це ваша Настя, ми її знайшли». Жінка згадує, що голосила так, що зірвала звʼязки та навіть не могла розмовляти.
Тіла друзів були в авто, а саму Настю знайшли неподалік від неї, розстріляною на вулиці...
Джерело https://babel.ua/texts/78326-ya-pochula-naystrashnishe-trimaytesya-ce-vasha-nastya-istoriya-materi-donku-yakoji-rosiyani-rozstrilyali-v-hersoni-v-pershi-dni-okupaciji

Валерія Валеріївна ПІСКОВЕЦЬ, 12 років

Сімʼя Валерії жила у м. Бородянка Київської області.
2 березня 2022 року сім'я перебувала в укритті оскільки наперодні російські військові обстрілювали житлові будинки. Проте через холод піднялися до своєї квартири за теплими речами. У цей момент близько 7:40 російські пілоти здійснили авіаналіт на будинок по Центральній, 359 внаслідок чого загинуло щонайменше 23 людини, більшість із яких — у підвалі.
З дівчинкою загинув 43-річний батько Валерій, 41-річна мама Людмила та 65-річна бабуся Ольга Шеховцова.
Валерія навчалася у Бородянському академічному ліцеї. Займалася гімнастикою.
«Валерія була дуже активною, спортивною дівчинкою. Гімнастика була її хобі. Друзі та рідні не можуть прийти до тями після того, що трапилося… Вона дуже хороша та мила дитина, всі її любили», – розповіла тітка загиблої Світлана Гаєвська. 
Джерело: https://www.victims.memorial/people/valeriya-piskovec

Денис САВЧЕНКО, 16 років

01 березня 2022 року хлопець отримав важкі поранення, потрапивши під обстріл російської артилерії на Кіровському житловому масиві м. Маріуполь Донецької області. 2 березня Денис помер в реанімації.
Хлопець навчався у 11 класі в Маріупольській спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів № 66.

Ілля Сергійович ПЕРЕЖОГІН, 15 років

15.09.2006 - 02.03.2022
2 березня 2022 року в окупованому м. Маріуполь Донецької області підлітки скористалися невеликим затишшям та пішли грати в футбол на 29 поле. 
Діти не відчули небезпеку, бо від початку боїв у Маріуполі притупилося відчуття біди, яка чатувала від кожного обстрілу. Хлопці грали в футбол, коли почули звук російської ракети. Всі побігли ховатися. На жаль, Ілля не встиг втекти від ракети. 
Пораненого хлопця доправили в лікарню, але там він помер.
Того дня світ облетіло фото, на якому батько підлітка плаче над його тілом, що лежить на ношах у пологовому будинку, переобладнаному під медичне відділення швидкої допомоги. 
Фото: AP Photo/Evgeniy Maloletka
Джерело: https://www.0629.com.ua/photo/645#participant-11087

Нікіта Олександрович ПЕРЕГОН, 3 роки
Аріна Олександрівна ПЕРЕГОН,
9 років

03 березня 2022 року російська армія ударила авіабомбами по приватному будинку у м. Ізюм Харківської області. Внаслідок злочинних дій росії загинули:

3-річний Нікіта Перегон та його сестричка 9-річна Аріна Перегон,їх батьки: 41-річний Олександр Перегон та 40-річна Ірина Перегон,їх двоюрідна сестра 19-річна Єлизавета Горбач,їх бабуся 73-річна Валентина Перегон з сестрою 68-річною Тетяною Балабан___________
Валентина Перегон із онукою Єлизаветою Горбач мешкали в Ізюмі. 26 лютого із с. Циркуни до Валентини приїхав її молодший син Олександр з дружиною Іриною та онуками Аріною і Нікітою. Родичі вирішили триматися разом у будинку на вулиці Українській. Там мешкала родина Тетяни Балабан, яка була сестрою Валентини. 
2 березня російські військові скинули на оселю Перегонів бомбу. Олександр, Ліза та Аріна були на вулиці і їх відкинуло вибуховою хвилею. Їхні тіла вціліли. Від Валентини, Ірини, Нікіти й Тетяни залишилися лише фрагменти… 
Вцілілі тіла Лізи, Саші й Аріни встигли вивезти на правий берег Ізюма в морг. Останки інших членів родини їх родичі збирали по шматках самі під завалами та із дерев. Зберігали у відрі в сараї.
Працівниками ритуальної служби Ізюма під час російської окупації вдалося потрапити у морг та забрати тіла родини Перегон. Тоді ж фрагменти тіл Валентини, Ірини й Нікіти зібрали в мішки та відвезли на стихійний цвинтар у лісі. Вцілілі тіла поклали у дві труни – Сашу разом з Аріною, Лізу – окремо. Інших загиблих помістили в один пакет, який підписали "тітка Валя та інші рідні", й поклали в одну труну. Працівники ритуальної служби викопали три могили, поховали всіх та поставили хрести, на яких прибили таблички з іменами. 
Тільки після звільнення м. Ізюм Сергій Перегон, який втратив через росіян маму, доньку, рідного брата та племінників з невісткою, зміг потрапити на їх могилу. Після усіх необхідних експертиз, 3 березня 2023 року, рівно у рік трагедії, Віталію вдалося поховати брата і його родину. Олександра, Ірину, Аріну й Нікіту Перегонів поховали у Циркунах. 30 березня чолвоік поховав доньку Лізу і маму в м. Ізюм.

Гліб Михайлович ЖЕЛДАК, 14 років

Гліб разом з мамою Світланою і татом Михайлом проживали у м. Чернігів. Після повномасштабного російського вторгнення вони переїхали до оселі батьків Світлани у мікрорайон Подусівка на околиці міста, оскільки вважали, що там буде безпечніше. Туди ж приїхала і старша сестра хлопчика Поліна зі своїм нареченим Євгеном Коваленком. Там жила також 86-річна прабабуся Гліба - Галина Кирилів. 
Так майже вся родина зібралась під одним дахом. Тільки дідусь хлопчика залишився на роботі у Ніжині на Чернігівщині. 
Під час російських обстрілів сім'я спускалась у погріб, але від пилу та сирості у Гліба загострилася астма. Тому під час наступних сирен родичі вирішили залишатись у будинку, керуючись правилом двох стін. 
3 березня 2022 року родина відвідувала іншу бабусю - маму Михайла. Близько 12:00 прозвучала сирена і родина поспішила до будинку, де сама залишалася прабабуся. Світлана, Михайло, Поліна, Євген та собака сім'ї лягли в одній кімнаті. Гліб приліг на диван в іншій, з ним були бабуся і прабабуся.
За мить о 12;15 у будинок ударила російська ракета. Будинок повністю рознесло.
"Я чула, як вони помирали. Міша дихав, тужився, наче намагався скинути з себе плиту, але не зміг. Якоїсь миті він просто застиг. Бабуся та Женя загинули миттєво. Я чула, як заплакала Поліна. За мить вона також затихла. Про Гліба мама казала, що він кілька разів покликав мене і замовчав", – розповідала Світлана.
Люди швидко прибігли на допомогу постраждалим і почали розбирати руїни. Коли дістали Гліба, його серце ще билося. Але за кілька хвилин він помер. 
14-річний Гліб загинув разом зі своїм 42-річним татом Михайлом, 21-річною сестрою Поліною, її нареченим 33-річним Євгеном Коваленком та 86-річною прабабусею Галиною Печерною. Під завалами вижили мама, бабуся та їх песик...
Родину поховали в одній могилі... 
Гліб Желдак народився 11 лютого 2008 року. Навчався у 8 класі. Під час повномасштабного вторгнення хлопчик допомагав чоловікам з територіальної оборони облаштовувати блокпости, 
"Гліб ріс активним хлопчиком. Захоплювався спортом: ходив на боротьбу, а ввечері на тренажери біля школи. Разом із татом збирав музичні диски, мав власну колекцію ножів. Дуже хотів собаку., - розповіла мама журналістам. За 10 днів до повномасштабної війни тбатьки купили собаку для сина. 
Тепер німецька вівчарка Дар допомогає матері пережити найбільшу втрату в житті.

Джерела: https://life.pravda.com.ua/society/2023/02/6/252687/
https://www.victims.memorial/
https://www.radiosvoboda.org/a/istoriyi-pidlitkiv-yakykh-ubyla-rosiya/32355338.html

Кирило ЯЦЬКО, 1,6 року

4 березня 2022 року російські військові обстрілювали житлові будинки у м. Маріуполь Донецької області. В Генштабі ЗСУ звітували, що станом на цей день ворог оточив Маріуполь.
«Ми були в квартирі на окраїні міста. Пам’ятаю, що почула дуже різкий звук, схожий на грім, побачила спалах, і мене відкинуло на підлогу ударною хвилею. Снаряд поцілив у наш будинок. Секунд 10 я нічого не бачила і не чула, лежала на підлозі. А коли опритомніла – побачила, що мій хлопчик лежить на підлозі і плаче, а під ним калюжа крові. Ми відразу ж взяли його на руки, я замотала голову бинтом, вибігли в коридор і побігли до машини мого хлопця, вона була під під’їздом. Ми доїхали під обстрілами в найближчу лікарню за 3 хвилини. Нас відразу прийняли до реанімації. Я чекала під палатою цілу годину, це була вічність… Потім вийшла лікар і сказала, що в мого хлопчика смертельне поранення в голову уламком від снаряда, і його було неможливо врятувати…», – згадує мама Марина ЯцЬко.
Малюк був залюбленою і довгоочікуваною єдиною дитиною Марини. Любив пізнавати світ, збирати пірамідки, складати мозаїку і, як більшість хлопчиків, – грався машинками. Він уже казав слово «мама», чітко вимовляв склади і взагалі був розвиненим, веселим і жвавим малюком.
Хлопчика після смерті не віддали мамі, згодом поховали у братській могилі у рідному Маріуполі.
Джерело: https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/4-chervnya-v-ukrayini-vshanovuyut-pamyat-ditey-yaki-zagynuly-vnaslidok-rosiyskoyi-agresiyi
Фото Evgeniy Maloletka

Анастасія ЩАСЛИВА, 7 років

4 березня 2022 року по дорозі між селами на Київщині росіяни розстріляли автомобіль із 7 дітьми. Двоє дівчаток, 7-річна Анастасія Щаслива та 11-річна Ліда Щаслива, отримали вогнепальні поранення в голови. Дівчаток намагалися врятувати в імпровізованій лікарні в дитячому садочку селища Клавдієво-Тарасове.
“В однієї дівчинки дуже серйозне було поранення голови, а в іншої – дві дірки було”, – розповіла медсестра Наталія Копишинська. За її словами, стан обох дівчаток був важким.
“Біля молодшої дівчинки лежала частина зруйнованого мозку. Старша була при свідомості, але також мала проникаюче поранення. Вона постійно казала: “Я помираю”. Дуже страшно було це чути і бачити”, – розповів Bihus.Info лікар-хірург Ігор Латкун.
До порятунку дівчаток долучився також ветеринар Олександр Мельниченко, який живе навпроти дитячого садочку. В умовах відсутності ліків та інструментів під час російської окупації йому довелося використовувати інструменти та медикаменти, призначені для тварин.
Вночі молодша дівчинка, Настя, померла. Ліду вдалося врятувати.
Джерело: https://bihus.info/z-288-vbytyh-rosiyanamy-ditej-ponad-30-rozstrilyani/

Тетяна Мороз, 6 років

4 березня 2022 року Маленька Тетяна була зі своєю мамою, коли їхній будинок завалився від обстрілів російських військових. Мама з донечкою опинилася під завалами. Яна, мама Тетянки, загинула зразу. А маленька дівчинка намагалася вибратися з-під завалів. Вона боролася, але не мала таких фізичних сил, щоб спастися. Допомогти Тетяні було нікому, бо навкруги були обстріли, всі десь ховалися від російських снарядів, мін, бомб.
За свідченнями очевидців, дівчинку з мамою поховали у дворі їх власного будинку.
Джерело https://www.0629.com.ua/photo/645#participant-10837

Іван Олексійович ІВАНОВ, 15 років

23 .01. 2007 - 04.03.2022
Війна застала Іванових на дачі у селі Блиставиця на Київщині. Батько 25 лютого 2022-го пішов у військо, а Ірина з сином та донькою залишилась у приватному будинку. Блиставиця розташована неподалік Гостомеля, Ворзеля та Бучі. У селі було небезпечно та страшно тієї весни – згадує Ірина Іванова. 
За десять днів повномасштабної війни в Іванових закінчились їжа та вода. 4 березня зранку Ірині подзвонила свекруха, яка вже була за кордоном, і сказала, що 5 березня з Києва їхатиме автобус за кордон. Ірина Іванова вирішила вибиратись з Ванею та Дашею із Блиставиці. Даша сіла на передньому сидінні, Ваня на задньому, Ірина – за кермом. Сім’я поїхала. У якийсь момент додався невідомий звук – наче метал на метал.
Салоном літали кулі, у цей час Даша скрутилась під сидінням, а Ваня сидів прямо, не сховався. Одна з куль влучила в ділянку серця хлопця. Вийшла там, де рука з’єднується із плечем. Автівка заглохла – Ірина разом із дітьми вискочила із неї.
«Він вийшов та одразу впав. Піднявся і знову впав. Хотів йти і падав. Мене тоді поранило у долоню та сідницю. Я була в щоці, думала, що нас вб’ють просто зараз на дорозі», – говорить Ірина.
Жінка спонукала сина та доньку бігти додому, в бік Блиставиці. «Кажу: «Біжимо швидко». Деякий час не вірила, що Ваня не може йти. Думала, що в нього теж шок. Син сказав, що полежить та прийде. А ми із Дашею вирушили у село. Ваня залишився у полі», – пригадала жінка.
Вже діставшись дому, Ірина чекала, що син стукатиме у двері. Вона шукала в селі тих, хто міг би допомогти їй забрати Івана з дороги, але всі боялись. Чотири дні тіло Вані Іванова лежало у полі – забирати його було страшно. Як і виходити на подвір’я. Вдалось це зробити лише 8 березня. Поховати теж вийшло не одразу – вулицями села стріляли. Рідні це зробили 17 березня, коли сусід допоміг змайструвати ящик та викопати яму на подвір’ї.
Пізніше Ірина разом із Дашею все ж виїхала із Блиставиці. Як ворог втік з Київщини, батько Вані перепоховав сина на Бучанському кладовищі.

Аріна Дмитрівна БУТИМ, 3 рокиВероніка Олександрівна БІРЮКОВА, 17 років

Сестричок росіяни убили 5 березня 2022 року у селі Мішково-Погорілове Мішково-Погорілівської громади Миколаївської області. Ворожий снаряд вибухнув біля їх будинку. Мама отримала поранення, але вижила.
Маленькій Арінці уламок снаряду пройшов крізь серце, вона померла миттєво. Вероніці завели серце на 2 хвилини, але воно, на жаль, теж не витримало...

Джерела: https://zona.media/article/2022/03/29/banned-mykolaivМиколаївська обласна державна адміністрація

Данило Сергійович ХАРЧЕНКО, 11 роківБогдан Сергійович ХАРЧЕНКО, 14 років


Даня 24.12.2010 - 05.03.2022Богдан 21.12.2007 -05.03.2022

Одразу після початку повномасштабного вторгнення Оксана Болтушкіна зі синами переїхала до батьків у село Красне на Чернігівщині.
Від обстрілів родина ховалася в льосі, іноді – у будинку за двома стінами. Від ракетних обстрілів будинок підскакував, тріщали шибки. Хлопчики перебували у постійному страху та стресі. Тому 5 березня жінка таки зважилась евакуюватись із села.
Зранку вона покидала речі у машину, посадила синів та кота, якого із собою привезли із Чернігова, й сіла за кермо. Її батько Ігор вирушив з ними, щоби показати дорогу на трасу.
«Коли прощались, я сказав Богданові, щоби він був на зв'язку, бо донька ж за кермом. «Бережіть маму», – мої останні слова перед тим, як рідні поїхали. Я стояв та дивився, як рушила автівка», – згадує Ігор Болтушкін.
За кілька хвилин машина зникла з поля зору. А далі пролунав вибух. Ігор почав набирати рідних, вони не відповідали. Чоловік взяв велосипед та поїхав у бік вибуху. Через п’ять кілометрів побачив, що автівка доньки палає.
«Хлопці горіли у машині, а Оксана лежала поряд. Її викинуло. Я так кричав... І все це під постійними обстрілами. Думав – хай би мене там вбило, щоби поряд з ними лежав», – говорить Ігор Болтушкін.
Автівка Оксани Болтушкіної наїхала на російські міни, що лежали на обох смугах дороги на Київ.
Ігор повернувся в село по допомогу. Вони з дружиною знайшли автівку, який погодився забрати тіла.
Чоловік побоявся під’їжджати близько до автівки, яка ще палала. Ігор з Галиною йшли пішки, потім із вогнегасника загасили машину та забрали тіла своїх онуків та доньки. Вже у селі батьки розшукували домовину – вдалося знайти лише одну, для доньки...

Ніч на 6 березня була важкою. Красне сильно обстрілювали. Світла в селі вже не було. Під свічками на веранді Галина читала над тілами рідних Євангеліє. Ігор в сусідній прибудові при світлі налобного ліхтарика майстрував онукам домовину – одну на двох. У ту ніч будинок та подвір’я Болтушкіних сікло уламками. Обстрілювали Красне і під час поховання Оксани та її синів. Вісім разів чоловікам, які копали могилу, довелось падати на землю, щоб сховатись від снарядів.
Тільки після того, як росіян вигнали з Київщини та північних регіонів, Оксану зі синами перепоховали.
Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/viyna-dity/32399871.html

Вероніка Вадимівна КУЦ, 12 років

24.12.2009 - 05.03.2022
5 березня 2022 року Вероніка з мамою Вікторією, вітчимом Петром Коваленко та молодшою сестричкою Варею намагались евакуюватись з м. Чернігова, яке на той час обстрілювала армія російської федерації.
Біля с. Ягідного вони вимушено зупинилися, щоб прибрати каміння з дороги. Як тільки вітчим вийшов з автівки їх почали обстрілювати російські військові. «Виходьте з авто», – прокричав чоловік.
«Ми почали вилазити на лівий бік, ближче до узбіччя. Найстарша донька – перша, а я за нею. Коли ми з Варею вилізли, Вероніка вже була мертвою. Їй у голову прилетів осколок…», – згадує мама дівчинки Вікторія. Уламки поранили і саму жінку.
З молодшою донькою на руках Вікторія побігла на узбіччя. Поклала дитину на землю та прикрила. Потім лише озирнулась на автівку: «Я знала, що Вероніка вже загинула. Але коли поглянула на машину, всередині на місці водія лежав ще Петро, я не знаю, коли він туди повернувся… За кілька хвилин авто спалахнуло».
Обстріл не припинявся. Вікторія, рятуючи маленьку Варю, спочатку сиділа під рекламним щитом на узбіччі. Потім у чужій покинутій автівці, але всюди було небезпечно. Жінці важко було думати про те, що її старша дитина та чоловік мертві й лежать просто посеред дороги. Утім, вона мусила рятувати Варю.
Трохи пізніше Вікторії вдалося добігти до будівлі за кілька сотень метрів від дороги – вона була без вікон та побита снарядами, але здавалась укриттям.
Там жінка змогла оглянути Варю, дівчинка була неушкоджена. Лише маленькі осколки випалили дірки в її зимовому комбінезоні. Сама ж Вікторія була вся у крові через поранення голови.
«Мені страшно було, що щось прилетить до будівлі. А ще – що десь російські солдати бачать мене. Бо я ходила будівлею… Пам’ятаю, як дуже заважало волосся у крові. Я хотіла знайти ножиці, щоби його відрізати, але під руку попались лише кусачки для нігтів. Впоралась із ними».
У будинку Вікторія з Варею пробули близько доби. Вранці маму з донькою знайшли росіяни та відвезли до сумнозвісного "концтабору" у с. Ягідному, де їх протримали у підвалі понад 20 днів…
«Вероніку та чоловіка росіяни поховали у лісі. Самі ж запропонували: «Ходи подивишся, щоб ти знала, де їх шукати». Там серед дерев було дві могили», – каже Вікторія. Після того, як російські війська покинули Чернігівську область, рідні перепоховали Вероніку та її вітчима,

Іван МЕТЬ, 12 років

04.12.2009 - 05.03.2022
5 березня 2022 року хлопчик з мамою Мариною Меть добирались пішки до точки евакуації з м. Ірпінь Київської області. По дорозі російські війські випустили по них вогневий снаряд, від чого Іван мамою згоріли живцем... 
У березні 2022 року страшне фото їхніх саморобних могил у дворі будинку стало одним із символів злочинів російської армії проти мирного населення.
Іван з мамою проживав в м. Ірпінь. Після повномасштабного російського вторгнення вони залишалися вдома. Проте 3 березня Марина повідомила своїй мамі, що записалася на виїзд, в черзі вона аж 200-та, тому не знає, коли зможуть виїхати.
«Вранці 5 березня ми зідзвонилися. Марина плакала, казала: "Якби я знала, що таке буде, я б давно вже виїхала". Останній раз я зателефонувала о 10:30 на її телефон, трубку взяв Ваня: "Бабусю, нас вивозять, ми біжимо", - розповіла бабуся хлопчика.
Це було буквально за п'ять хвилин до того, як вони загинули.
— Вони стояли біля дороги, чекали на евакуацію. "Орки" випустили по них вогневий снаряд… Ваня повністю обвуглився, навіть кісточки погоріли, тому не могли експертизу зробити. Марина до половини згоріла. По Марині дали висновок — вогнепальне поранення голови. Дочка трошечки збереглася, бо онук впав на неї, він своїм тільцем прикрив її.»
Добу тіла пролежали на асфальті, наступного дня ризикуючи власними життями, сусідам вдалось поховати Івана та Марину прямо на території житлового комплексу…
Ідентифікувати загиблих вдалося за документами, які знайшли поряд у маленькій обгорілій жіночій сумочці.
Рідні та друзі довго розшукували Марину з сином, і тільки 8 березня бабусі надіслали фото їхньої могили. Тільки через 36 днів їх вдалось ексгумувати. 
Перепоховали Івана з мамою 14 квітня 2022 року в с.Калинівка Київської області.

Клим Олександрович ЧІКМАРЬОВ, 4 рокиМатвій Олександрович ЧІКМАРЬОВ, 9 років

Клим 13.04.2017 - 11.03.2022Матвій 02.07.2012 - 05.03.2022
До початку повномасштабного вторгнення Росії сім’я Чікмарьових — чоловік Олександр, дружина Маргарита, та двоє їхніх синів Матвій і Клім — жила у Бучі Київської області. Сюди родина переїхала з Донеччини, коли росія розпочала там бойові дії та окупувала території. 
05 березня 2022 року родина Чикмарьових разом зі знайомими намагалися евакуюватися двома автомобілями з м. Буча Київської області. 
Проїхавши кількасот метрів їм назустріч виїхала колона російської військової техніки. Автомобілі зупинилися. 
"Одразу ж почався обстріл. Ні попереджувального пострілу, ніяких розмов. Дітей, я так зрозумів, вбили одразу. Я встиг подивитися… на Риту і дітей... Уже лежали вбиті. Рита щось мені відповіла і — все… Скло автомобіля не було тонованим. Росіяни бачили, що їхала сім'я з маленькими дітьми…", — про той день Олександр розповів журналістам. Завдяки перехожим його вдалось врятувати.
Автівка з вбитими Маргаритою та дітьми загорілася. У сусідському "Доджі", що стояв позаду Чікмарьових, загинув чоловік. Дві жінки, отримавши поранення, змогли дістатися до лікарні. 
Детально цей злочин описано у фільмі "Буча 22" від Суспільного.https://youtu.be/xBiw4Rs5suo
Тіла Маргарити та двох її онуків залишалися лежати у згорілому автомобілі. Через обстріли та заборону росіян забирати та хоронити тіла зробити це не могли 23 дні. Лише 28 березня сусід Чікмарьових — Олег Дорошук, який волонтерив і на свій страх і ризик пересувався Бучею, наважився забрати їх.
"Я йшов зранку. Там з’явився ще один мікроавтобус, білий "Фольксваген", теж розстріляний. Як виявилося, жінку поховали у парку, а на могилі поклали номерний знак. Я взяв звідти ковдру, накрив нею тіла сусідів, закрив двері, щоб собаки більше туди не могли дістати, і пішов шукати когось на допомогу. Нікого не знайшов. Пішов назад. Думаю, неправильно все-таки — діти і з мамою, — розповідає Олег. — Я розстелив ковдру, повиймав тіла, взяв якийсь пакет. Череп поклав туди, кістки. Замотав у вузол — і на плече, як мішок, і пішов додому. Дійшов до перехрестя вулиці, де вони жили, і покликав сусідів. Ми зайшли на територію церкви, викопали збоку могилку. Підписали табличку, стояв хрест".
Перепоховати Маргариту, Матвія та Клима після судмедекспертизи родина змогла тільки 19 квітня.

Аліса Сергіївна ПЕРЕБИЙНІС, 9 років

2012 - 06.03.2022
Сергій Перебийніс з дружиною Тетяною, сином Микитою та донькою Алісою переїхали з Донецька в Київ у 2014-му. Тоді росіяни вперше забрали у них дім, розпочавши війну та окупувавши території на сході України. Спершу вони винаймали помешкання у столиці, а через п’ять років купили власну квартиру в м. Ірпінь Київської області. «Останні два з половиною роки це вже було таке спокійне сімейне життя, про яке мріють всі», — розповідає чоловік. Сергій із дружиною працювали, 18-річний син навчався в університеті, дев'ятирічна донька – у школі. Аліса навчалася в четвертому класі. Любила математику та інформатику. Займалася флай-йогою, спортивними танцями, малюванням.
Повномасштабну війну Сергій з рідними зустріли окремо. Він 18 лютого поїхав до Донецька, бо його мама важко захворіла, дружина з дітьми залишилися в Ірпені. Сім’я кілька разів намагалася виїхати до Києва, але 4 березня вони потрапили під мінометний обстріл, 5 березня вони не змогли виїхати, бо в Ірпені почалися вуличні бої.
Евакуацію з Ірпеня допомагала організовувати Ірпінська Біблійна Церква, тому Тетяна з двома дітьми, а також її батьки, які жили неподалік, мали приєднатися до церковної групи. Зранку 6 березня 2022 року Тетяна з дітьми в супроводі двох сусідів виїхали в бік Стоянки – селища на південь від Ірпеня. Дізнавшись, що машини, які хотіли їхати через Стоянку, обстріляли росіяни, Тетяна вирішила покинути авто, й разом з дітьми пішла у напрямку Ірпінського моста, що в селищі Романівка. Там почався мінометний обстріл прямо по зеленому коридору. Снаряди впали спочатку за кілька сотень метрів, і 26-річний волонтер Анатолій Бережний побіг на допомогу Тетяні. Він взяв її валізу, і вони почали тікати, але наступний снаряд забрав життя всіх чотирьох.
 «Розірвалася міна, і практично всі осколки полетіли в це місце. Тому шансів у них не було ніяких. Вони загинули всі практично одномоментно», – розповідає Сергій.
Діти загинули миттєво. Маму намагались врятувати, але через 40 хвилин вона померла в лікарні, не приходячи до тями.
До автобуса евакуації вони не дійшли 300 метрів...
Собаки Бенс і Кекс теж не вижили.Батьки Тетяни йшли позаду, тому їм вдалося врятуватися.

Джерела: https://life.pravda.com.ua/society/2022/08/26/250168/https://svoi.city/articles/197974/tragediya-rodini-perebijnishttps://www.youtube.com/live/nXwZ2EGT470?feature=share&t=1124https://youtu.be/Iw6WtQBDFT8https://youtu.be/YYE3Xuta6a4

Єфрем Михайлович СОЛОШЕНКО, 1,5 роки

29.08.2020 - 07.03.2022
7 березня 2022 року сім'я прихожан євангельської церкви Михайло Солошенко з дружиною Інною та сином Єфремом намагались евакуюватись із заблокованого росіянами міста. 
Російський танк розстріляв автомобіль, в якому вони їхали біля с. Ворожби Сумської області. Загинули всі...
Поховали сім’ю 12 березня.


Джерела:
https://sobor.com.ua/news/rosiiskii-tank-rozstrilyavhttp://dancor.sumy.ua/news/newsline/411699


Кирило Віталійович ПРИЙМЕНКО, 5 роківЄгор Віталійович ПРИЙМЕНКО, 10 роківАртем Віталійович ПРИЙМЕНКО, 15 років


Кирил 30.08.2016 - 07.03.2022Єгор 27.03.2011 - 07.03.2022Артем 31.05.2006 - 07.03.2022

Сім’я Прийменків проживала у м. Суми. Дружні, щирі та закохані – так про Катерину та Віталія відгукуються їхні рідні і друзі. Разом пара прожила майже 20 років. Жінка опікувалась дітьми, а чоловік займався бізнесом.
Їх старший син - Артем – український самбіст, неодноразовий переможець чемпіонатів України з боротьби самбо, чемпіон Відкритого всеукраїнського турніру «lll Дитячий фестиваль самбо». У 2022-му повинен був представляти країну на міжнародному змаганні: отримав місце у збірній України на Чемпіонат світу в Нідерландах. 
Хлопець навчався в 9 класі, його середній брат Єгор - в 4, найменший Кирил в 2022-ому мав піти до першого.
Після повномасштабного російського вторгнення. Прийменки забрали до себе бабусю - маму Віталія. Разом вони пересиджували бомбардування у підвалі будинку. 8 березня родина збиралась виїхати із Сум, бо там ставало дедалі небезпечніше. Але...
7 березня 2022 року о 22:35 військовий літак ЗС РФ здійснив авіаудар по житловому сектору вул. Роменська та вул. Спартака м. Суми. Будинок сім'ї опинився в епіцентрі удару, російською авіабомбою його було знищено повністю.
«Сигналу тривоги тоді не було, літак летів низько. Сирену ввімкнули вже після вибуху. Від будинку нічого не залишилося, він розлетівся – як паперовий. Паркан встояв, туї, підвал… А рідних немає…», – розповіла тітка хлопчиків Анна.
Братики були убиті росіянами разом з 35-річною мамою Катею, 40-річним татом Віталієм та 63-річною бабусею Валентиною. 
На пошанування родини Прийменків провулок Спартака нині носить назву Прийменківський.
Всього внаслідок цієї атаки загинуло 14 людей, серед них - 4 дітей.

ДЖЕРЕЛА: https://suspilne.media/496432-taka-tragedia-nikudi-ne-dinetsa-istoria-rodini-aka-zaginula-razom-iz-troma-ditmi-vid-aviaudaru-u-sumah/https://www.radiosvoboda.org/a/istoriyi-pyaty-ukrayinskykh-ditey-yakykh-ubyla-rosiya/32068586.htmlhttps://youtu.be/MPhAKNuaejIhttps://youtu.be/tXwUHUbH6BUhttps://podrobnosti.ua/2449170-storja-traged-jak-zaginula-tsla-rodina-u-sumah.htmlhttps://youtu.be/IN1tE9xC02I?t=140https://youtu.be/GdC2xab7eac?t=1040https://youtu.be/rQbZfPh38pw

Вадим ІВЛЄВ, 7 років

07.03.2014 - 07.03.2022
До повномасштабного вторгнення Вадим навчався у 2-му класі школи №23. Був надзвичайно життєрадісним, усміхненим і допитливим, дружелюбним хлопчиком. Вчителі згадують Вадима як старанного учня, спраглого до нових знань.Як і всі діти, він багато мріяв, уявляв себе дорослим, планував у майбутньому багато подорожувати. Жахлива агресія російської федерації назавжди перекреслила майбутнє Вадима Івлєва.
7 березня 2022 року о 22:35 військовий літак ЗС РФ здійснив авіаудар по житловому сектору вул. Роменська та вул. Спартака м. Суми. 
Хлопчик загинув разом із мамою. За 5 днів йому мало виповнитися 8 років…
Внаслідок авіаудару постраждало 129 будинків.Загинуло 14 людей, серед них - 4 дітей.
Джерела: http://www.shans.com.ua/index.php?m=inews&nid=68781Більше про трагедію: https://youtu.be/IN1tE9xC02Ihttps://youtu.be/Fj5rwZ1YqJohttps://www.youtube.com/watch?v=mQYvo2YyFVshttps://youtu.be/H0MlV6BZ7e8https://youtu.be/XtlzPM6mOu8https://youtu.be/KGsxbEP4Ta0

Вадим ІВЛЄВ, 7 років

07.03.2014 - 07.03.2022
До повномасштабного вторгнення Вадим навчався у 2-му класі школи №23. Був надзвичайно життєрадісним, усміхненим і допитливим, дружелюбним хлопчиком. Вчителі згадують Вадима як старанного учня, спраглого до нових знань.Як і всі діти, він багато мріяв, уявляв себе дорослим, планував у майбутньому багато подорожувати. Жахлива агресія російської федерації назавжди перекреслила майбутнє Вадима Івлєва.
7 березня 2022 року о 22:35 військовий літак ЗС РФ здійснив авіаудар по житловому сектору вул. Роменська та вул. Спартака м. Суми. 
Хлопчик загинув разом із мамою. За 5 днів йому мало виповнитися 8 років…
Внаслідок авіаудару постраждало 129 будинків.Загинуло 14 людей, серед них - 4 дітей.
Джерела: http://www.shans.com.ua/index.php?m=inews&nid=68781Більше про трагедію: https://youtu.be/IN1tE9xC02Ihttps://youtu.be/Fj5rwZ1YqJohttps://www.youtube.com/watch?v=mQYvo2YyFVshttps://youtu.be/H0MlV6BZ7e8https://youtu.be/XtlzPM6mOu8https://youtu.be/KGsxbEP4Ta0

Владислав Андрійович АГІБАЛОВ, 9 років

27.08.2012 - 11.03.2022
Влад з мамою Катею проживав у м. Маріуполь Донецької області на проспекті Миру, 127 у кв 33. Хлопчик був учнем 4 класу школи №25. 
11 березня 2022 року близько 7.00 російський літак скинув авіабомбу на їх багатоповерхівку. У будинку спалахнула пожежа, він загорівся та завалився з 9 по 1 поверх. За свідченнями сусідів, там під завалами загинуло близько сотні людей, які переховувались у підвалі. Тіла Влада та його мами так і не вдалося знайти. Ймовірно, вони згоріли…
Як відомо з чатів місцевих, тато Влада брав участь в розборі завалів будинку, де загинули його син та колишня дружина, проте він залишився у Маріуполі та працює на окупаційну владу в МНС, його мама (бабуся хлопчика) - в адміністрації міста.
Щоб приховати сліди злочинів росіяни знесли будинок, де загинули Влад з мамою.
https://www.0629.com.ua/photo/645#participant-10732

Гліб БЕВЕРАКІ, 11 років

19.12.2010 - 20.03.2022
20 березня 2022 року серце хлопчика зупинилось, не витримавши постійних обстрілів у м. Маріуполь Донецької області.
https://www.0629.com.ua/photo/645#participant-10804

Софія Олексіївна АМЕЛЬЧАКОВА, 8 роківМарія Олексіївна АМЕЛЬЧАКОВА, 11 років

Маша 18.12.2010 - 22.03.2022Соня 22.04.2013 - 22.03.2022

Сестрички загинули разом зі своїю мамою 22 березня 2022 року під завалами дев’ятиповерхового будинку на вулиці Московській, 61 в м. Маріуполь Донецької області.
На момент обстрілу з ними була подруга Соні – 8-річна Ліза Очкур. Соня і Ліза – учениці 3-А классу НВК «Гімназія №1». Дівчатка разом займалися в театрі авторської п'єси «Концепція» і навчались акторській майстерності. 

Софія АМЕЛЬЧАКОВА, 8 роківМарія АМЕЛЬЧАКОВА, 11 років

Маша 18.12.2010 - 22.03.2022Соня 22.04.2013 - 22.03.2022
Дівчатка загинули 22 березня 2022 року під завалами дев’ятиповерхового будинку на вулиці Московській, 61 в м. Маріуполь Донецької області.
На момент обстрілу з ними була подруга Соні – 8-річна Ліза Очкур. Соня і Ліза – учениці 3-А классу НВК «Гімназія №1». Дівчатка разом займалися в театрі авторської п'єси «Концепція» і навчались акторській майстерності.

Джерела: https://life.pravda.com.ua/society/2023/02/6/252687/ https://www.victims.memorial/https://www.radiosvoboda.org/a/istoriyi-pidlitkiv-yakykh-ubyla-rosiya/32355338.htmlhttps://suspilne.media/437682-colovik-donka-sin-ta-babusa-zitelka-cernigova-vtratila-rodinu-pid-cas-avianalotu-3-berezna/ https://youtu.be/9LX80IxNbYk

Made with